{phocagallery view=category|categoryid=231|imageid=1896|float=left}Інтерв'ю з Юрієм Гаязетдіновим
Юрію, чи пригадуєте Ви, коли вперше особисто стикнулися з нечуючими людьми? Що Ви відчували?
У 2009 році, виконуючи будівельні роботи біля Молитовного будинку міста Вінниці по вулиці Максимовича, я працював разом з нечуючими братами. У мене зародилося бажання проводити з ними, а також з усією групою нечуючих, що є членами нашої церкви (а це приблизно 15 чоловік), розбір Слова Божого через перекладача Малакову Віру Георгіївну, випускницю ІБС (Ірпінська Біблійна Семінарія). Про свій намір я розповів братам, і вони згодилися. Так розпочалося близьке спілкування з нечуючими.
Розбір Божого Слова проходив цікаво і плідно, і вже невдовзі пастор церкви Іван Борисович запропонував мені почати дияконське служіння серед нечуючих. Ця пропозиція здавалась мені не під силу. Я не був певен, чи зможу виконати це служіння. З першого разу я не дав відповіді, а порадився з перекладачем Вірою, адже вона разом з сином уже багато років поспіль працювала з нечуючими, добре знала Їхні потреби. Віра Георгіївна відповіла мені, що мій вхід в групу нечуючих з розбором Слова Божого - це відповідь на їхню давню молитву. Виявилося, що нечуючі брати та сестри вже майже 15 років моляться, щоб Господь їм дав служителя-диякона. «А ти ще питаєш, що робити. Головне - повністю присвятити себе на служіння цим людям. А жестову мову вивчиш. Якщо захочеш, я тобі допоможу», - підбадьорила мене сурдоперекладачка. І тому на пропозицію пастора звершувати служіння серед глухих я вирішив відповісти «так».
Як же щодо мови жестів?
Про вивчення жестової мови я тоді не думав. Перекладач є, і того досить. Головна ціль - розбір Слова Божого і організація якимось чином систематичного і різнобічного служіння глухих.
Юрію, якось раніше Ви обмовились, що Вас збентежила одна річ, коли Ви спостерігали за тим, які стосунки складаються у церкві між чуючими та нечуючими. Що це було?
Так. Коли я більш пильно почав приглядатись до нечуючих у церкві, мене збентежила одна картина, яку я запримітив, а саме: після служіння вся церква вітається одне з одним, і нечуіочі, згуртовані «купкою», також між собою вітаються жестами, а навколо цієї «купки» ніби прозора стіна, яку неможливо подолати. Чуючі проходять повз глухих, та не можуть подолати «стіну», щоб привітатися, поспілкуватись з нечуючими. Це зрозуміло - мовний бар'єр. Серед великої церкви глухі - ізольована групка. І я сильно побажав цю групу нечуючих, але віруючих людей, розчинити в масі віруючих-чуючих.
Та було ще одне, що я помітив. Нечуючі брати та сестри не беруть участі в служінні церкви. Прийшли в зібрання, сіли, згуртувалися разом, вислухали проповідь через перекладача і розійшлись. Я почав обмірковувати: чи можливо залучити глухих до безпосередньої участі в служінні? Я підійшов до пастора Івана Борисовича і запитав його, чи можливо, щоб глухі взяли участь в богослужінні? Він погодився.
Чи не розгубилися нечуючі від такої відповідальності?
Коли я запитав на розборі, чи могли б вони взяти участь у служінні, нечуючі одностайно відповіли: "Так!" Виявляється, вони могли проповідувати, співати псалми, Читати вірші, а також розповідати свідчення про навернення до Господа.
На 15-річчя створення групи нечуючих у церкві вони вперше взяли участь у загальному служінні через перекладача. Це було чудово! Церква була зворушена. Деякі чуючі були присоромлені - глухі славлять Господа, а вони, чуючі, сидять.
Які ще Ви шукали шляхи, щоб об'єднувати чуючу і нечуючу частину церкви?
Бажаючи розчинити групу нечуючих у церкві, я вирішив організувати для них загальне спілкування та знайомство з чуючою молоддю за чашкою чаю. Нечуючі були у захваті від цієї ідеї. Спілкування пройшло чудово. Чуюча молодь вже заздалегідь знала свої імена дактилем, разом співали жестами. Після спілкування багато хто з чуючих стали приходити на групу з вивчення Слова Божого, почали вчити жести для спілкування.
Згодом ми організували спілкування глухих з людьми старшого віку, членами церкви з ділянки диякона Володимира. Поступово наша група з розбору Біблії поповнилася чуючими братами та сестрами до 14-ти чоловік. Згодом час у мене з'явився перший помічник - чуючий брат Андрій Коваль, у якого донька нечуюча. А ще згодом приєднався брат Підсадний Станіслав зі своєю сім'єю. Зараз ми несемо служіння разом.
Юрію, невже за такої різнобічної праці з глухими вам не бракувало знання жестової мови?
Все частіше я розумів, що мені потрібно вчити жестову мову для покращення спілкування і служіння серед нечуючих. Тож я виявив бажання вчитися в Семінарії на факультеті сурдоперекладу.
Як ми вже зрозуміли, ви і самі завзяті до праці і інших умієте запалити. Ви приїхали на вступні іспити не один, а з командою. Розкажіть про своїх друзів.
Зі мною також виявила бажання вчитися і молодь. Це Бортюк Ганна, Гончак Наталія, Дерелюк Яна, Тарасова Ірина, Тесняк Юліана, а також Андрій Коваль, який вже звершував служіння з глухими. До нас приєдналася сестричка з Хмельника Вінницької області - Мусевич Оксана. Ми зібрали необхідні документи для вступу і зараз навчаємось в групі ФСН-4.
Протягом двох сесій навчання ми вже так багато дізналися та вивчили, що самотужки не вивчили б, мабуть, і за кілька років. Після другої сесії ми почали перекладати в служінні, хоча прийшли до Семінарії з нулем знань. Дякуємо нашому декану Ірині Микитівні та вчителям Смірновій Лії та Світлані Баклицькій.
На завершення, кілька слів про плани на майбутнє.
Наразі зростає служіння глухих ще в одній церкві Вінниці - «Вефіль», що по вулиці Немирівській, де пастор Анатолій Мартинюк (випускник ІБС), а наші студенти Коваль Андрій, Дерелюк Яна та Тарасова Ірина перекладають глухим. Служіння відвідують четверо нечуючих людей. У Хмільнику, де пастор Володимир Хоменко та студентка-перекладач Мусевич Оксана, намічається євангелізація для нечуючих, у якій буде брати участь група нечуючих братів та сестер церкви «Дім Євангелії», яку ми назвали "Жест Любові". Дивлячись вперед, при Божому благословенні нашої праці, нам буде бракувати сурдоперекладачів. Тому ми плануємо за допомогою нашої студентки Тесняк Юлії, у якої батьки нечуючі, приготувати ще групу абітурієнтів, бажаючих навчатися в Ірпінської Семінарії на факультеті сурдоперекладу.
Інтерв'ю надруковане в журналі "Наші дороги" (Весна-2011)
Дивіться також: