ІСТОРІЯ
Будівництва дому молитви євангельських християн-баптистів
у місті Вінниці по вул. Максимовича, 3 “А”
"Це ніщо інше, як дім Божий і це брама небесна”
/Книга Буття, 28 розділ, 17 вірш/
Вступ. Рукотворне диво
В мальовничому куточку міста над Південним Бугом, недалеко від однієї з найвисотніших у Європі телебашт, поблизу жвавого Хмельницького шосе, на околиці лісопаркової зони за один тільки рік виросла незвичайна для довколишнього ландшафту споруда - Дім молитви євангельських християн-баптистів. Це справжній шедевр будівельного мистецтва і християнського ентузіазму, це принадна квітка в пустелі одноманітності, це незабутнє рукотворне диво, про яке ще скажуть своє останнє слово знавці архітектурної справи.
Незабутнє враження залишають в серці кожного обриси споруди: п’ять куполів- “дзвонів” стрімко здіймаються в небо зі стартових майданчиків, розцяцькованої орнаментами фасадної частини, оберненої на південь, до найголовнішої транспортної артерії міста; причілок хизується декоративними колонами, сріблясто-білим дахом, високими вікнами з заокругленими вгорі і круглими віконечками найвищого поверху.
Впадають в око розміри будинку: довжина - 47 м, ширина фасадної частини - 27 м, задньої - 22 м, висота основної частини споруди - 21 м, найвища точка головного купола - 37 м.
Велич і красу Дому молитви підкреслюють густий ліс, що підступає до самих вікон унікальної будівлі, але неспроможний заступити ракетоподібних маківок, які милують зір перехожих.
Як же з’явилося це диво-дивне на місці, де ще весною 1990-го року красувався заболочений яр із звалищами сміття, їжачилися кущі і бур’яни, поміж якими кривуляла лісова стежинка, доходила до брудної річечки і перестрибувала на другий берег без кладочки, без місточка? Як сталося, що педагоги Вінницької художньої школи, оглянувши споруду, зауважили: “Це перший будинок, зведений у місті за останні сім десятків років, який хочеться малювати”?
1. Проект
А все починалося із Слова...
Слово Боже - Біблія, Слово Боже - Христос - змінило тих, хто прийняв Його до власного серця, змінило і об’єднало, назвавши їх братами та сестрами. Більш двадцяти років славили вони Творця в Домі молитви по провулку Пугачова, 17 і благали, щоб Він поповнив церкву новими душами. Господь відповів на молитви своїх дітей. В дев’яності роки двадцятого сторіччя Вінницька община євангельських християн - баптистів вступила в вісьмомастами членами. Поповнення - а це сотні порятованих душ - викликало нагальну потребу розширити приміщення. Ця ідея висловлювалась ще старшим пресвітером по Вінницькій області Василенком Володимиром Хомичом, який відійшов у вічність в 1985 році. Однак, суспільно - політична обстановка в країні на той час не сприяла духовному відродженню народу, і мрії про розширення Дому молитви залишались тільки мріями.
I все ж братство не здавалось. В 1987 році воно почало клопотання перед райвиконкомом про надання дозволу на будівництво. Влада зволікала з позитивним вирішенням питання. Проте воля общини до будівництва міцніла.
В 1989 році було зроблено проект для спорудження Дому молитви на старому місті - по провулку Пугачова. Автором проекту став Белов Василь Костянтинович, брат в Господі, звільнений архітектор при Московському братстві євангельських християн - баптистів, член спілки архітекторів колишнього Союзу РСР.
Та цьому проекту не судилося бути реалізованим на місці, для якого він робився. Через непристосованість ділянки по провулку Пугачова для такої великої будови общині довелося шукати іншу місцину.
Восени 1989 року міськвиконком запропонував церкві на вибір дві ділянки: безпосередньо біля телебашти, або трохи далі від неї, ближче до трамваю. Община обрала другий варіант.
На запропоноване місце прийшли члени церкви. Їм важко було повірити, що мрія збувається. На болоті, де до 8 березня можна було наламати "котиків" з верби, має вирости Дім...
Якими силами? Адже так багато немічних...
На пам’ять приходили уривки із Слова Божого: “Дивіться бо, браття, на ваших покликаних, що небагато хто мудрі за тілом, небагато хто сильні, небагато хто шляхетні. Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне...” (Перше послання святого апостола Павла до Коринтян, 1 розділ, 26-27 вірш).
А й справді, хіба Бог у милості Своїй не допоможе? Хіба не вишле трудівників?
Коли постало питання про кошти, попередні підрахунки показали, що матеріали і техніка обійдуться церкві в мільйон карбованців. Відповідно кожен член мусив знайти в своєму бюджеті вільних 1000 карбованців. Це видавалося фантастично нездійсненним, але деякі члени общини пожертвували на будову значно більше.
Узимку-навесні 1990 року на нове місце почали завозити будівельні матеріали. Обнесли територію ділянки дощаним парканом, збудували тут допоміжне приміщення (кухню, їдальню, склад).
Настала гаряча пора для постачальників: братів Ставнічого Леоніда Дмитровича і Нікітіна Василя Федоровича.
Тим часом у Вінницькому філіалі Інституту “Укржилремпроект” під безпосереднім керівництвом та постійним спонуканням його директора Бєлової Людмили Степанівни, при невсипущому нагляді з боку головного архітектора міста Єгорова Олександра Костянтиновича, архітектором Кирильчуком Олександром Васильовичем робився проект, що включав у себе ідеї попереднього.
Принагідно зауважимо: цей проект вийшов усе-таки спрощеним, незважаючи на неодноразові вимоги голови Ради архітекторів міста “танцювати так, як грають замовники”.
Ось чому остаточна редакція проекту належить тому ж таки архітектору Бєлову В. К., його помічнику інженеру Кудрявцеву, та члену Вінницької церкви євангельських християн-баптистів досвідченому будівельнику Гаязетдінову Юрію Біграмовичу, які вже після початку будівництва доробляли проект (в основному те, що стосується верхньої частини будинку, його “красоти”: куполів, заокруглень, тощо).
В середині літа проект був готовий.
2. Початок
30 червня 1990 року Голова Ради Міністрів УРСР скріпив своїм підписом дозвіл за номером 272 про виділення ділянки у м. Вінниці по вул. Максимовича, 3а під забудову дому молитви євангельських християн-баптистів.
Відповіддю церкви Христової на цей документ була висока організація підготовчих робіт.
5 липня відбулася зустріч представників общини з представником інституту “Укрсем” та лісником з метою відбивки в натурі ділянки лісу для посадки будинку. Брати одержали документи на вирубку 0,42 га лісу.
7 липня, в суботу, община приступила до будівництва. У цей день різали ліс.
9 липня очищали будівельний майданчик від деревини. 14-15 липня трактором викорчувано 105 пнів.
21 липня приступили до розбивки палевого поля.
22 липня трактором почали розрівнювати місце під забудову.
28-29 липня здійснено перше будівництво на ділянці: так звану линьовку - прокладання водостічних труб на місці лісової річечки. Їх довжина сягнула 140 метрів.
1 серпня на майданчик перевезено механізм для забивання паль. Ці механізми є відбійними молотками на базі екскаватора.
3 серпня в землю забито першу, пробну палю для перевірки ступеня цільності ґрунту.
4 серпня палі розкладено по полю (всього 245).
10 серпня забито останню палю.
Для ефективної організації робіт керівництво общини поділило всіх членів церкви на бригади, розмножило списки бригад, яких утворилося 26 по 30 чоловік у кожній. Бригадирами і їхніми помічниками було призначено пресвітерів, дияконів, проповідників. Відповідальність за будову, за дотримання працюючими техніки безпеки покладалась на виконроба Гаязетдінова Юрія Біграмовича і пресвітера Юхимця Володимира Івановича.
Одразу було організовано гаряче харчування працюючих. Бригада сестер - поварів дивувала будівельників найрізноманітнішими стравами, приготовленими з продуктів, які надсилали брати і сестри з сіл.
Перше молитовне служіння на місці будови ще перед забиванням паль, освячення місця надихнули членів церкви на самовідданий труд, і 14 серпня почали роботи побригадно. Уцей день на майданчик вийшла перша бригада у складі 32 чоловік на чолі з диригентом чоловічого хору дияконом Піжевським Анатолієм Михайловичем. Люди копали землю, завезли ящик під цемент, привезли зварювальний апарат, зробили обноску, приготували місце для цементу, виконали ряд інших робіт.
15 серпня вийшло 29 чоловік з другої бригади. Таким чином, спочатку щоденно працювала одна бригада, потім із збільшенням об’єму робіт - дві. Кожен член общини відтепер зобов’язаний був відробити 2 дні на місяць за себе. У немічних і хворих виникло закономірне питання: навіщо і їх включати до бригад?
Відповідь дав Христос. Коли недужі члени церкви почали просити своїх рідних попрацювати за них на будові, ті, зазвичай, відгукувалися і відповідали енергійним трудом. Так полковник у відставці, чоловік однієї хворої сестри Сагайло Олександр Іванович, дав обіцянку відпрацювати на будові 100 днів і слова свого дотримав: уже за півтора року будівництва відпрацював 80.
З перших же місяців декотрі із працюючих на будові за своїх рідних пізнали там Ісуса Христа, і кількість новонавернених з того часу постійно збільшувалась.
Щоб уявити собі об’єм робіт, виконаних у перші 2-3 місяці будівництва, потрібно згадати, що тільки землі на підсипку місця навколо дому завезено було у цей час 2 тисячі 500 самоскидів!
Таким чином, будівельний майданчик розмірами 110 х 35 метрів піднято на 1 м 70 см вище попереднього рівня.
Інтенсивно завозились будматеріали, цегла, деревина, панелі, цемент, блоки. На цегельному заводі дивувались із незвичайної бригади, яка безупинно вантажила на машини таку гарячу продукцію, що від неї горіли рукавиці.
Працювали всі, щедрі душею. Серед мулярів у робочому одязі з кельмою в руці часто можна було побачити старшого пресвітера по Вінницькій області Малініча Івана Опанасовича.
28 жовтня, в неділю, о 16-ій годині на щойно збудованому 1-му поверсі відбулося перше богослужіння подяки з постом і молитвою.
День видався похмурий, температура повітря сягала тільки + 5° С, але присутніх було близько 800 чоловік. Християни дякували Господу за поміч до цього місця (на початку серпня забито першу палю, а в кінці жовтня вже зводиться другий поверх). Мета посту і молитви: а) прохання у Бога сил і благословінь на подальший хід будівництва і на тих братів та сестер, хто старанно трудиться; б) благання до Господа, щоб Він силою Духу Святого торкнувся сердець недбайливих членів церкви і збудив їх до ретельної праці на будові; в) подяка Творцю за помічників у праці, друзів, яких Він збуджує завжди бути тут (наприклад, за онуків сестри Седлецької Ольги Андріївни Вані та Андрія).
Прозвучало три проповіді. Співав основний хор. Звучала християнська поезія.
Увагу до будови почала проявляти преса. Перша друкована згадка про дім з’явилася 1-го грудня в часописі “Вінницькі вісті”. Пізніше ця тема продовжувалась в газетах “Голос громадянина”, “Християнське життя”, “Резонанс” та інші.
Роботи на майданчику тривали до морозів. Чималу допомогу надали брати-мулярі з міст Хмельницький та Кам’янець- Подільський, з сіл області.
1990-й рік завершувався. Висота стін сягала трьох поверхів. Ясно вимальовувались контури споруди.
Взимку продовжувалось заготовлення будматеріалів, відкидався сніг від стін і з зали.
Брат Нікітін їздив за деревиною аж на БАМ. Працювали епізодично і виключно добровільно.
1-го лютого нового, 1991 року відповідальним за будівництво братська Рада призначила пресвітера Вінницької общини Почапського Володимира Карповича, який і досі чимало потрудився на будові. Відповідальними постачальниками затверджено Ставнічого Леоніда Дмитровича і Нікітіна Василя Федоровича; виконробом будови - Гаязетдінова Юрія Біграмовича; бригадиром мулярів - Калину Петра Васильовича; завгоспом будови - Іванцова Костянтина Ілліча; бригадиром столярів - Почапського Олексія Петровича.
Криза, що наступила в країні, ставила чимало перепон перед будівельниками, але надії було покладено на Бога.
3. Поступ
З новим піднесенням розгорнулися роботи на будові весною 1991-го року. Одразу після святкування Пасхи, 10 квітня на майданчик вийшли мулярі та їхні підсобники, бетонники і монтажники, теслярі і столяри, електрики та газоелектрозварники. Тут звучала християнська музика і співи, тут закарбовувались моменти трудової звитяги на фото- та відеоплівки. Перехожі подовгу зупинялись перед будинком у замилуванні його незвичайними обрисами. Люди були вражені темпами будівництва принаявному непрофесіоналізмові основної маси працюючих і низькому рівні механізації робіт.
Якi ж технічні засоби і прилади включались в роботу? Передовсім- нівелір, зварювальний апарат, три бетономішалки, циркулярка, автомашина ГАЗ-53, автонавантажувач. Самоскиди ж, бульдозери, автокрани та інша техніка замовлялись в міру потреби в різних організаціях.
Один з братів час від часу привозив з дому власну бензопилку; другий- доставив свій електротранспортер. Основними ж засобами праці стали її величність лопата, його ясновельможність відро, їхня світлість кельма, сокира, пилка, висок, молоток, молот, лом, вірьовка, носилка, тачка...
При надаванні розчину нагору інтенсивно використовувались (особливо в перші місяці) примітивні лебідки: колесо, по якому ходить канат з відрами, стільки сотень тонн розчину подали “на гору” тендітні руки сестер, якщо лише цегли пішло на будову більше півмільйона штук!!!
Навесні 1991 року з’явився біля причілка ростучого будинку перший електропідйомник. Незважаючи на свою ветхість, він став надійним помічником працюючих: на його площадці вміщувались аж 12-14 відер бетону, і він їх тяг, незважаючи на перенапругу.
Другий підйомник - новий, потужний - встановили на початку літа в залі. З його допомогою подавали будматеріали на праве крило будинку і на фасадну частину. Відтепер підйомники використовувались одночасно: один подавав, другий передавав.
Ревнителям будови не вперше було працювати пліч-о-пліч з помічниками-добровольцями. Але коли на майданчик прийшли попрацювати два випускники Вінницького політехнічного інституту, громадяни далекої Куби Франк та Філіп, споруда набрала, так би мовити, міжнародного статусу.
Пізніше деякий час працюватиме на цій будові випускник того ж таки вузу, громадянин тієї ж таки країни з міста Кайміто брат Лазаро Хесус Амадон.
Побувають тут в якості гостей пастор і президент канадської місії Олександр П’ятоха з дружиною, делегація із США на чолі з проповідником Віктором Браницьким, місіонер із-за океану Платон Харчлаа з племінницею. Всі вони, оцінюючи велич споруди, в один голос заявлятимуть, що нічого подібного в євангельсько-баптистському братстві досі не бачили.
Гості з Австралії висловлюватимуть жаль через брак часу: і їм хотілося забруднити ручки на будівельному майданчику.
Роботи посувались. Недалеко від основної споруди почали зводити 4-поверховий господарчий блок.
Кипіла робота і на головному об’єкті: на масивних колонах звелися три внутрішніх балкони, стіни обрамив карниз.
28 червня з міста Бар пригнали німецький автокран і з його допомогою підняли нагору і встановили там металоконструкції (ферми).
З 29 червня почали крити верх. Відтепер роботи велись у двох основних напрямках: частина будівельників гнала стіни фасадної частини і куполів, частина- орудувала на даху.
Нічне чергування відтепер покладалося не на сторожа, а на двох братів, які потрапляли сюди на 84-й день (за графіком).
Одночасно продовжувалась євангелізаційна робота. Церква, як і раніше, жила повнокровним духовним життям, збираючись 4 рази на тиждень на богослужіння в домі молитви по провулку Пугачова, 17. Діти працюючих оздоровлювались в селі Козлові Могилів-Подільського району в таборі праці та відпочинку, збираючи суниці, смородину, черешні, вони проводили богослужіння, давали християнські концерти, представляли в місцевому Будинку культури молодіжний хор, запрошували мешканців села на перегляд кінострічки “Ісус”.
7 липня на річці Південний Буг приймали святе водне хрещення півсотні душ, частина з яких прийняла Христа в серце на будові.
Незважаючи на ритм робіт і будівельну напругу, церква делегувала 24 члени общини на Всесоюзну конференцію по євангелізації з участю всесвітньо відомого християнського проповідника Біллі Грема, що проходила з 8 по 13 липня в Москві.
Роботи ж на будові не припинялись.
З серпня 1991 року, рівно через рік після того, як на розчищеній від лісу ділянці було забито першу палю, покрівельники закінчили крити зал (поки що без куполів).
Кладку цегли куполів в основному було завершено в кінці серпня. Почались бетонні і зварювальні роботи по завершенню найвищих частин споруди.
В одному з п’яти робочих журналів, що з’явилися свого часу на будові, відповідальний пресвітер записав: “За цей рік найбільше потрудились:
1. Іванцов Костянтин Ілліч- 1922 року народження, завгосп, столяр та інші роботи щоденно.
2. Задоянчук Павло Юхимович- столяр, тесля і т. д.
3. Гаязетдінов Юрій Біграмович- виконроб, муляр, тесля та ін.- щоденно, 1952 р. народження, 9 душ дітей.
4. Калина Петро Васильович- муляр, касир церкви, а потім- тільки по будівництву- майже щоденно.
5. Трошин Іван Павлович- муляр, дав обіцянку бути від початку до кінця будівництва, що і робить, не відступаючи.
6. Тимощик Віктор Васильович- муляр.
7. Почапський Володимир Карпович- 1927 року народження, пресвітер, відповідальний за будівництво.
8. Ставнічий Леонід Дмитрович- відповідальний постачальник.
9. Нікітін Василь Федорович- постачальник, інвалід Великої Вітчизняної війни. І багато інших з теслярської бригади”.
Неоціненну послугу зробив для будови Калина Володимир Васильович, який день при дні після роботи залишався на своєму робочому місці для того, щоб виготовити чудові вікна для дому молитви.
Багато інших не названо не тільки з теслярської бригади. Всіх перелічити просто неможливо, однак додамо ще кілька імен: Щур Олександр Аксентійович, Гончарук Іван Юхимович, Лоік Анатолій Дмитрович, Підсадний Петро Антонович, Вузій Василь Федотович, брат Кукушкін Леонід, Карпенки, Почапські...
А як не згадати самовідданий труд сестер, які і варили обіди, і розвантажували цеглу, і носили розчин, і зашивали рукавиці, і фарбували металоконструкції! Часто можна було бачити на майданчику Ревенко Олександру Іванівну і Гуменюк Інну Павлівну, Почапську Ольгу Леонідівну і Ножевенко Вікторію Іванівну, Єгорову Катерину Федорівну і Бекешеву Інну Іванівну, Подсадну Ларису Василівну і багатьох-багатьох інших. А сестри Прокопенко Ліза Матвіївна та Вузій Галина Федотівна виконували навіть столярну роботу: збивали щити з дранки під майбутню штукатурку...
Господь знає всіх!
Однак знайшлись і члени церкви, які жодного разу не з’явились на будову...
Зате потрудились брати зі Спаська далекосхідного, з міст Хмельницького і Кам’янця-Подільського, з районів Вінницької області.
З 18 серпня по 16 вересня трудились на майданчику три молодих брати з пожежного училища Сілін Олександр Сергійович (із смт. Новоолексіївка Херсонської області), Пислак Леонід Костянтинович(з м. Татарбунари Одеської області) та Онищенко Віктор Михайлович (з м. Новайська Донецької області). Всіх їх запросили приїхати на відкриття дому молитви.
В країні відбувалися складні політичні процеси. І хоч віруючі не втручались в політику, але її відбиток лежить і на них. У журналі “Чергування” навпроти дати 19. 08. 1991 р. записані, як і годиться, прізвища чергових у той день, а навпроти стоїть стандартна помітка: “Під час чергування пригод не було”.
У вересні-жовтні продовжувались роботи на куполах, зводився перший поверх господарчого блоку, заготовлялись вікна, одвірки, двері. У листопаді було завершено утеплення дому тимчасовими поліетиленовими вікнами, поставлено в залі пічку-буржуйку, розпочато конструювання стелі.
4. Якщо на те Господня воля...
У квітні будуть сконструйовані риштування навколо дому, а в травні приїдуть майстри з Чернівецької області робити штукатурку- “шубу”, потім будуть вставлені і засклені вікна, проведена електрифікація, настелена підлога, закуплені меблі, встановлена музична апаратура. 1992-го року на все це може не вистачити, але просімо у Бога сил і Він все влаштує.
м. Вінниця, 25 грудня 1991 року (Віктор Шпичка)