Шановні друзі! На сторінках нашого сайту ми розпочинаємо нову рубрику «Моє свідчення», де плануємо публікувати короткі розповіді наших братів та сестер про Божу велич та милість у їхньому житті. Свої розповіді ви можете надсилати на електронну пошту
Сьогодні історією свого життя ділиться сестра Марія Павлік із с. Нові Обіходи.
«Я народилася на Житомирщині 29 вересня 1951 року, і це було першим Божим чудом для мене, оскільки мати народжувала мене вдома і були певні складнощі. Батька в мене не було, ми жили разом із мамою та бабусею. До 6 років все було добре, але потім почалися проблеми зі здоров’ям – нервові напади, судоми. Лікарі не могли встановити діагноз, і вже значно пізніше, коли у 15 років мене направили до Київського науково-дослідного інституту інфекційних захворювань, рентген показав якісь зміни в потиличному відділі головного мозку. Фахівці припустили, що це можуть бути наслідки травми під час пологів. Після лікування мені призначили групу інвалідності, і я поступила на навчання до училища-інтернату для інвалідів у місті Луганськ. Було важко жити там самій, без рідних людей поруч, маючи при цьому серйозні проблеми зі здоров’ям. Дуже часто доводилося звертатися до лікарів, і одного разу це ледь не призвело до трагедії.
Ввечері медсестра зробила мені укол, після якого мені стало дуже погано. Я лежала на ліжку в медпункті і відчувала, як німіють ноги та руки. Хотіла покликати когось на допомогу, але не могла навіть поворухнути язиком. Все, що я змогла – це подумки звернутися до Бога, щоб не дав мені померти. Зранку знову зайшла медсестра, побачила мій стан, перелякалася та побігла по допомогу. Почалася метушня, викликали швидку, а я втратила свідомість і побачила видіння, про які часто розповідають люди, що були на межі життя і смерті – чудове світле місце, ніби в раю. Там було багато людей, які співали щасливих пісень. Я побачила свою померлу бабусю, яка кликала мене: «Іди до нас!». Але потім якийсь голос сказав: «Вертайся назад, тобі ще рано!», і я отямилася вже в лікарні. Пізніше я дізналася, що саме в цей день мою маму відвідала віруюча родичка, яка спитала, чи немає звістки від мене, оскільки в неї було якесь погане передчуття. І прямо там вона помолилася за мене… Ось так Господь знову подарував мені життя. Як багато Він робить добра людям, які навіть не шукають Його, а тим більше не дякують! Такою, на жаль, була і я свого часу...
В училищі я познайомилася з хлопцем, на ім’я Василь, також інвалідом, і згодом ми одружилися. Переїхали на Житомирщину, ближче до родичів, дуже хотіли мати дитину, і ось я завагітніла. Здоров’я моє було поганим, майже весь час вагітності я перебувала в лікарні. Але Господь милостивий, і 1981 року народився наш бажаний та вистражданий синочок Олег. Лікарі одразу ж виявили у нього якісь патології, говорили, що немовля або не виживе, або залишиться інвалідом, що його краще залишити в лікарні. Мені було дуже гірко і тяжко чути такі слова, материнське серце розривалося від болю. Тоді я вже час від часу приходила на зібрання в дім молитви у Коростені. Ще не маючи твердої віри, що спасає, вдома я цілком свідомо стала на коліна та в сльозах молилася до Господа, щоб зберіг життя та здоров’я моєму синові: «Нехай не буде так, як кажуть лікарі, Господь, але Ти зціли його, щоби він виріс здоровим та розумним, вивчився і став лікарем, який би рятував хворих діток». Ось такою була моя материнська молитва.
І знаєте, що сталося далі? Господь почув її та зробив усе, що я просила в Нього! Олег ріс, як усі інші дітки, ніяких важких хворіб у нього не було. Він добре вчився та вступив у медичне училище. Потім намагався продовжити навчання у медінституті, але не зміг вступити. Я порадила йому не здаватися, але пробувати ще раз, саме на педіатра, адже це була моя мрія для нього. Нарешті так і сталося – мій син став дитячим лікарем. Ось яке чудове благословення від Господа!
Після аварії на ЧАЕС 1986 року ми переїхали в село Нові Обіходи Немирівського району. На той час я вже покаялася та прийняла хрещення. До сьогодні відвідую зібрання, і молюся за свого сина та його сім’ю, щоб усі вони також навернулися до Господа. Свого часу Олег також відвідував богослужіння, прийняв Святе Водне Хрещення, але під час навчання в університеті залишив зібрання. Я вірю, що Господь почує мене та зробить ще одне чудо в моєму житті!»