Моє свідчення. Сестра Марія

Моє свідчення. Сестра Марія

Шановні друзі! На сторінках нашого сайту ми розпочинаємо нову рубрику «Моє свідчення», де плануємо публікувати короткі розповіді наших братів та сестер про Божу велич та милість у їхньому житті. Свої розповіді ви можете надсилати на електронну пошту Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. або телеграм користувачу: ErnestSaliev. Редакція залишає за собою право на стилістичну правку вашого тексту для полегшення сприйняття.

Сьогодні історією свого життя ділиться сестра Марія Павлік із с. Нові Обіходи.

«Я народилася на Житомирщині 29 вересня 1951 року, і це було першим Божим чудом для мене, оскільки мати народжувала мене вдома і були певні складнощі. Батька в мене не було, ми жили разом із мамою та бабусею. До 6 років все було добре, але потім почалися проблеми зі здоров’ям – нервові напади, судоми. Лікарі не могли встановити діагноз, і вже значно пізніше, коли у 15 років мене направили до Київського науково-дослідного інституту інфекційних захворювань, рентген показав якісь зміни в потиличному відділі головного мозку. Фахівці припустили, що це можуть бути наслідки травми під час пологів. Після лікування мені призначили групу інвалідності, і я поступила на навчання до училища-інтернату для інвалідів у місті Луганськ. Було важко жити там самій, без рідних людей поруч, маючи при цьому серйозні проблеми зі здоров’ям. Дуже часто доводилося звертатися до лікарів, і одного разу це ледь не призвело до трагедії.

Ввечері медсестра зробила мені укол, після якого мені стало дуже погано. Я лежала на ліжку в медпункті і відчувала, як німіють ноги та руки. Хотіла покликати когось на допомогу, але не могла навіть поворухнути язиком. Все, що я змогла – це подумки звернутися до Бога, щоб не дав мені померти. Зранку знову зайшла медсестра, побачила мій стан, перелякалася та побігла по допомогу. Почалася метушня, викликали швидку, а я втратила свідомість і побачила видіння, про які часто розповідають люди, що були на межі життя і смерті – чудове світле місце, ніби в раю. Там було багато людей, які співали щасливих пісень. Я побачила свою померлу бабусю, яка кликала мене: «Іди до нас!». Але потім якийсь голос сказав: «Вертайся назад, тобі ще рано!», і я отямилася вже в лікарні. Пізніше я дізналася, що саме в цей день мою маму відвідала віруюча родичка, яка спитала, чи немає звістки від мене, оскільки в неї було якесь погане передчуття. І прямо там вона помолилася за мене… Ось так Господь знову подарував мені життя. Як багато Він робить добра людям, які навіть не шукають Його, а тим більше не дякують! Такою, на жаль, була і я свого часу...

В училищі я познайомилася з хлопцем, на ім’я Василь, також інвалідом, і згодом ми одружилися. Переїхали на Житомирщину, ближче до родичів, дуже хотіли мати дитину, і ось я завагітніла. Здоров’я моє було поганим, майже весь час вагітності я перебувала в лікарні. Але Господь милостивий, і 1981 року народився наш бажаний та вистражданий синочок Олег. Лікарі одразу ж виявили у нього якісь патології, говорили, що немовля або не виживе, або залишиться інвалідом, що його краще залишити в лікарні. Мені було дуже гірко і тяжко чути такі слова, материнське серце розривалося від болю. Тоді я вже час від часу приходила на зібрання в дім молитви у Коростені. Ще не маючи твердої віри, що спасає, вдома я цілком свідомо стала на коліна та в сльозах молилася до Господа, щоб зберіг життя та здоров’я моєму синові: «Нехай не буде так, як кажуть лікарі, Господь, але Ти зціли його, щоби він виріс здоровим та розумним, вивчився і став лікарем, який би рятував хворих діток». Ось такою була моя материнська молитва.

І знаєте, що сталося далі? Господь почув її та зробив усе, що я просила в Нього! Олег ріс, як усі інші дітки, ніяких важких хворіб у нього не було. Він добре вчився та вступив у медичне училище. Потім намагався продовжити навчання у медінституті, але не зміг вступити. Я порадила йому не здаватися, але пробувати ще раз, саме на педіатра, адже це була моя мрія для нього. Нарешті так і сталося – мій син став дитячим лікарем. Ось яке чудове благословення від Господа!

Після аварії на ЧАЕС 1986 року ми переїхали в село Нові Обіходи Немирівського району. На той час я вже покаялася та прийняла хрещення. До сьогодні відвідую зібрання, і молюся за свого сина та його сім’ю, щоб усі вони також навернулися до Господа. Свого часу Олег також відвідував богослужіння, прийняв Святе Водне Хрещення, але під час навчання в університеті залишив зібрання. Я вірю, що Господь почує мене та зробить ще одне чудо в моєму житті!»